Все ближче і ближче кінець Великого посту. Віддавна особливу радість приносили шоста неділя і останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних накличок: Чистий, Жилавий, Білий, Вербний, Цвітний (Квітний) тиждень, Лазарева субота тощо. На Галичині Вербний тиждень ще називали Шутковим.
   З нетерпінням чекали останньої неділі посту діти, «бо то їхнє свято». Напередодні, тобто в суботу, майже всі сільські підлітки йшли на узлісся, щоб удосталь заготовити вербових гілочок і принести їх до церкви. У неділю біля храму відбувалася посвята червоної верби.
    Згідно з християнським вченням у цей час Спаситель Христос в'їжджав до Єрусалиму на ослику, і миряни устеляли перед ним дорогу пальмовим листям.
Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербовими гілками. Як ми знаємо, це дерево здавен вельми шановане серед нашого народу, тому що воно перше сповіщає про прихід весни.
   Відтак на Вербну неділю в усіх церквах відбувається урочистий обряд посвячення ритуальних галузочок. Після богослужіння, на яке сходились усі мешканці села, «бо гріх не піти до церкви, як
    Першими намагалися взяти гілочки діти, адже кому дістанеться найбільша, «той буде найщасливішим». При цьому годилося відщипнути пухнастого котика і проковтнути, «щоб горло не боліло і не наростали в ньому гулі». Кому дісталась суха гілка, то це значило, що у господарстві не вестимуться вівці. Зібравшись неподалік церкви, підлітки поцьопували одне одного зеленим віттям верби, приказуючи:
Не я б'ю — верба б'є,
Недалечко красне яєчко,
За тиждень — Великдень!
Не вмирай, не вмирай –
Великодня дожидай!
Подібну обрядодію вчиняли між собою хлопці й дівчата:
Шутка б'є — не я б'ю,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень —
Червоне яєчко!
Було за звичай, коли матері по черзі «били» свяченими галузками'своїх дітей, бажаючи їм:
Не я б'ю — верба б'є:
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!
     Селяни повертались з відправи, втикали більші галузки біля дороги чи на городі, «щоб освячене дерево пустило глибоке коріння». Від того, очевидно, українські села завжди потопали у вербах, їх приживляли обіч битих шляхів, ставків. Згадаймо відому пісню: «В кінці греблі шумлять верби, що я насадила...». Перед тим як посадити галузку, казали:
— Щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток!
   Справді-бо, з верби виготовляли різноманітні речі господарського призначення — кошики, хлібнички, дитячі столики, пристрої для вудження риби (верші), сушниці, плетені кріселка та інше.
     Крім доріг та обійсть, вербу висаджували в полі біля криниць, щоб вода завжди була чистою і холодною, на піщаних пагорбах та яровищах, аби зупинити ерозію грунтів і піскові буревії, обіч річок, щоб зміцнити береги від обвалів та замулення.

      Вербна неділя була своєрідним днем масового висаджування цього дерева.
Посвячені галузки затикали також у хліві та стайні, «щоб нечиста не правувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Решту ж клали за образи на покуті. Вважалося, що це дерево вельми помічне від багатьох недуг і має неабияку магічну силу.
   Виганяючи вперше корів на пасовисько, їх обов'язково благословляли свяченою вербою, «щоб нечисть не чіплялася до тварин і не губила череди». На Бойківщині, поцьопуючи тварину, ґаздиня бажала їй:
— Іди з Богом, хай тебе береже шутка!
    Прибережена на покуті вербова галузка оберігала оселю від блискавок. Якщо надходила грозова хмара, її клали на поріг або ж підпалювали шматочок деревини, вважаючи, що це допоможе «зупинити град і одвернути пожежу».
   Крім того, з дрібніших галузок чи листочків робили відвар або горілчану настоянку й лікували нею людей од головних болів, пропасниці, гарячки, шлункових хвороб, заживляли рани на тілі, використовували як натирання при ревматизмі. Такою настоянкою зцілювали й домашніх тварин. Очевидно, що й обряд «биття» також мав магічну силу, за допомогою чого намагалися передати дітям найшляхетніші бажання — великого зросту, міцного здоров'я і щедрого багатства. Але при цьому нагадували:
— Верба красна (святили тільки цей вид — В. С.) б'є напрасно, верба біла б'є за діло.
   На Закарпатті, крім усього, парубки та чоловіки приправляли галузку до капелюхів — «від уроків».
   Після Вербної неділі нерідко верталося похолодання. Про це нагадують й іменні прислів'я:

Прийде тиждень Вербовий — бери віз дубовий.

Дме Вербич — кожух тербіч.

Прийшов Вербич, два кожухи тербіч.

Прийшла Вербниця — назад зима вернеться.
 

Василь Скуратівський „ Дідух”